Віктор Пинзеник: акушер української олігархії

25 January 2018 - 12:33
Віктор Пинзеник: акушер української олігархії

Він несе безпосередню відповідальність за те, що в 90-і роки українське суспільство розділилося на купку багатих сімей і мільйони безправних жебраків. Кожен прихід у владу «ліберального економіста» Віктора Пинзеника закінчувався кризами і потрясіннями, а його реформи стали синонімом соціально-економічних катастроф. Тому довгі роки прізвище Пинзеника звучала українцями з такими ж негативними емоціями, з якими в сусідній Росії поминали його економічних однодумців Гайдара і Чубайса. І лише недавно його похмуру славу затьмарили реформи урядів Яценюка і Гройсмана

Пинзеник дуже засмучений тим, що після другого Майдану про нього немов забули, і реформи останніх трьох років проходили без його прямої участі. Однак він досі не втрачає надії отримати запрошення повернутися до управління економікою країни - на що багатьох українців з тремтінням пробирає думка «Господи, спаси!». Адже одним з його недавніх реформаторських пропозицій (як депутата ВР, при узгодженні бюджету 2016) була ... скасування пенсій з метою перебалансування Пенсійного Фонду. Він і сьогодні наполегливо стверджує, що проблему дефіциту ПФ необхідно терміново вирішувати, бачачи при цьому лише два способи: скорочення розміру виплат або скорочення числа пенсіонерів.

Але в чому полягає його особистий інтерес? Чи є Віктор Пинзеник безкорисливим експериментатором-Вівісектора, які працюють над втіленням своїх ідей, або ж має з цього власний гешефт? Давайте спробуємо в цьому розібратися, дізнавшись Пинзеника ближче.

Пинзеник Віктор Михайлович народився 15 квітня 1954 року в селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області, в учительській родині. Ні про яку службі в армії для абсолютно домашньої і фізично слабкої молодої людини не могло бути й мови. Батьки вберегли його навіть від роботи на виробництві - а то раптом хіба мало що! За деякою інформацією, настільки важке дитинство наклало відбиток на характер Віктора Пинзеника, зробивши його в якійсь мірі мізантропом. Ось чому йому абсолютно наплювати на наслідки, які обрушують на живих людей його реформи.

Відразу після школи він вступив на економічний факультет Львівського державного університету імені І.Франка (ЛДУ), після закінчення якого (в 1975) залишився там працювати, асистентом, вступивши на аспірантуру. Поступово його посада росла: доцент (1981), старший науковий співробітник (1987). У 1989-му Пинзеник захистив докторську дисертацію, причому в МГУ - куди був направлений на докторат як молодий спеціаліст з «перебудовним мисленням». Є відомості, що саме там Пинзеник і перейнявся ідеями «вільного ринку» та монетаризму, якими в той час підсапували майбутніх реформаторів запрошені «зарубіжні партнери». Повернувшись з науковим ступенем назад до Львова, Пинзеник втягнувся в коло активістів щойно створеного «Народного Руху» - і все це допомогло йому в 1991 році зайняти крісло завідувача кафедри економіки та управління народним господарством ЛДУ.

Але на той час у Віктора Михайловича вже був свій перший бізнес: в 1990-му разом зі своїм колегою по ЛДУ Іваном Васюником (доцент, був секретарем комітету комсомолу) вони відкрили міжнародний університет розвитку людини - один із перших приватних (і платних) вузів України. Пинзеник був його директором до 1992 року, поки не пішов в міністри. Потім вузом керували Васюник, а після нього Марія Пинзеник (1969 р.н.), друга дружина Віктора Михайловича, його колишня студентка, тепер теж «видатний економіст». Численні джерела стверджують, що саме на неї записана основна частина сімейного бізнесу і нажитого добра.

Виктор Мария Пинзеники

Віктор і Марія Пинзеник

Не дивлячись на те, що за радянських часів Віктор Пинзеник написав купу праць і статей з економіки виробництва, вживу він бачив заводи хіба що по телевізору. І ось цей кабінетний теоретик радянської економіки, знайомий тільки з її фінансовою частиною, захопився західною школою монетаризму. Проблема в тому, що монетаризм, на самому Заході прозваний «економічним фашизмом», на перше місце ставить виключно гроші та інтереси тих, хто ними володіє і розпоряджається (банкірів і фінансистів). І для цього нехтують інтересами широких мас найманих працівників, соціальних утриманців, дрібних підприємців, і навіть держави. З одного боку, підсумки їх реформ можуть виглядати дуже вражаюче - і таким прикладом була польська реформа Бальцеровича (т.зв. «шокова терапія»), головним пропагандистом якої в Україні був саме Пинзеник. З іншого боку, навіть при успішних зовнішніх результатах вони мають масу негативних наслідків.

У будь-якому випадку, «зробити як Бальцерович» Пинзенику не вдалося. По-перше, у нього не було власної реальної влади, він був лише запрошеним менеджером, нехай навіть його кандидатуру лобіювали західні інститути. По-друге, Пинзеник не є фанатиком-безсрібником, він не готовий голодувати і страждати за свої ідеї - так само як, скажімо, Петро Порошенко не готовий розлучитися зі своїм бізнесом заради патріотизму, до якого він постійно закликає інших. Ну і третя, найголовніше, Україна - не Польща, вона має власну специфіку.

У грудні 1991-го Віктор Пинзеник переміг на довиборах у Львові і прийшов до Верховної Ради - звідки він не вилазить досі (за винятком періодів роботи в уряді). Маючи за спиною титул доктора економічних наук і вже налагоджені знайомства з західними «партнерами», він відразу ж увійшов до керівництва парламентської комісії з питань економіки. Далі в нагоді здатність швидко торохтіти з трибуни про «ринкові перетворення» і, знову, кілька корисних знайомств - і в жовтні 1992 року Пинзеник був делегований від «Руху» в уряд Леоніда Кучми, де отримав крісла віце-прем'єра і міністра економіки. Додамо: а також простору квартиру на Інститутській (говорили, що прямо над квартирою Віктора Ющенка).

З цього моменту «реформи» в Україні різко прискорилися: інфляція перетворилася в гіперінфляцію. Почалася «шокова терапія по-українськи». Поки уряд і депутати лицемірно заламували руки, інфляція зжерла всі заощадження українців, і змусила їх працювати практично за їжу, а то і безкоштовно. Але крім цього, інфляція знищила власні фінанси підприємств - як ще державних, так і вже акціонованих - які не могли самостійно експортувати товари за валюту. Тут, по ідеї прихильників монетаризму, повинен був прийти «інвестор» (банк, фонд, корпорація), бажано з Заходу, і скупити цікаві йому підприємства. Але в Україні ця ситуація дала інший результат: спочатку вона була використана українськими посередниками (часто напівкримінальними і кримінальними), які нажилися на вивезенні металу і бартерних операціях, а потім вони почали прибирати до рук загрузли в боргах заводи. Так в Україні з'явилися власні олігархи. І якщо президента Кучму потім прозвали батьком української олігархії, яка виростила її, то Віктор Пинзеник був її акушером, який створив всі умови для її народження.

Тоді міністр економіки відзначився не тільки гіперінфляцією, до якої був безпосередньо причетний. До речі, Пинзеник знав, що було цілком можливо її загальмувати ще в кінці 1992 року, якби економіку хоча б тимчасово переорієнтували на внутрішній ринок з держрегулюванням. Але саме цим пропозиціям Пинзеник всіляко опирався, захлинаючись ганьблячи «супротивників реформ». Тоді подейкували, що свій ентузіазм він черпав з двох джерел: МВФ, який обіцяв Україні перший кредит, і що обертаються навколо Кравчука і Кучми «великих людей», які лобіювали інтереси і власних комерційних схем, і тих, хто «заносив» їм відкати. А ловлять золотих рибок в каламутній воді економічного хаосу тоді було дуже багато.

Одним з «досягнень» Пинзеника тоді стала податкова реформа, яка створила величезні проблеми для чесного бізнесу, але зате відкрила широкі можливості обхідних шляхів і шахрайства для тіньових схем. ЗМІ повідомляли, що вона значно прискорила збагачення початківців олігархів і відкрила шлях до афер з поверненням ПДВ, яке подоїло державу на мільярди доларів. А 17 березня 1993 Віктор Пинзеник і Леонід Кучма підписали Декрет «Про довірчі товариства» (трасти), що став початком грандіозного шахрайства, «розвівши» українців на десятки мільйонів доларів. Причому, до багатьох трастам були причетні ОПГ (включаючи міжнародні), які отримали можливість влаштовувати «легальні лохотрони». Один з них працював в Києві на Республіканському стадіоні і перебував під «дахом» Семена Могилевича і його «смотрящего» Олександра Пресмана.

Тоді ж Віктор Пинзеник став одним з батьків «ваучерної приватизації» (1993-1996), яка була просто скопійована з аналогічною російською. З однією лише різницею: український «ваучер» називався «приватизаційний сертифікат» (вимовляючи цю фразу, можна було визначити ступінь сп'яніння) і був іменний. Втім, це не вберегло їх від такої ж долі: сертифікати скуповували за безцінь (15-20 гривень або пару пляшок паленої горілки), але навіть це було краще, ніж вкласти його в траст і залишитися взагалі з носом.

 

Навесні-влітку 1993-го була здійснена ще одна корупційна афера, яка  багато в чому сприяла посиленню інфляції: за узгодженим рішенням Нацбанку (Ющенко) і Мінекономіки (Пинзеник), під приводом закупівлі врожаю, були віддруковані 1,5 трильйона карбованців. Це збільшило грошову масу на 150% і опустило курс карбованця в рази. Потім 1,2 трильйона з цієї суми було проведено через АКБ «Україна» - в якому раніше працював Ющенко, і який вже отримував у 1992-му 700 мільярдів свіжонадрукованих карбованців. Після цього Нацбанк і Мінекономіки встановили два курсу карбованця: офіційний і «ринковий», що сприяло початку великих валютних афер.

За весь цей Пинзеник ніколи не відчувало каяття. «Дуже погано, що 1993 рік був експериментом. Але без цього жахливого експерименту, я впевнений, не було б стабільності », - заявляв він в інтерв'ю газеті« День »(№ 195, 1999 год). Стабільності? Він би ще про «покращення» сказав!

Пинзеник Виктор

Віктор Пинзеник

Але потім був 1994-й рік, перемога на президентських виборах Леоніда Кучми і нове призначення Пинзеника віце-прем'єром. Причому він пересидів за цією посадою і Масола, і Марчука, покинувши уряд тільки в 1997-му, зі скандальною відставкою Павла Лазаренка. Є інформація, що в уряд Пуствойтенка він не увійшов тому, що став фігурантом скандальної історії навколо «Градобанку». Сталося ось що: в листопаді 1994-го Пинзеник і Ющенко видали розпорядження, згідно з яким 234 мільйони марок, виділені Німеччиною для українських жертв війни, були відправлені на спеціальний рахунок в «Градобанк» - належав Віктору Жердицькому. Потім ці гроші почали перекидати на різні інші рахунки, з них близько 100 мільйонів марок просто пропали (прикриваючи Жердицького, Ющенко дещо виплатив жертвам війни із запасів банку «Україна»), а потім «Градобанк» лопнув. Виник міжнародний скандал, Жердицького двічі заарештовували. Але ось що цікаво: дочірньою компанією «Градобанку» було ТОВ «Хорда ЛТД», очолювана Ігорем Діденком. Вона спеціалізувалася на скупці українських цементних заводів, і як раз її дісталася значна частина вкрадених дойтчмарок. Але в 1996-97 р.р., при спробі прибрати до рук ВАТ «Наколаевцемент», «Хорда» зіткнулася лоб в лоб з французькою фірмою «Лафарж», на стороні якої виступили сам Леонід Кучма, а також Сергій Тігіпко і без п'яти хвилин новий прем'єр Валерій Пустовойтенко. І ось що цікаво: восени 1997-го, відразу після скандального розгрому, Ігор Діденко знайшов собі політичний притулок в рядах партії «Реформи і порядок (ПРП), яку створив Віктор Пинзеник.

Збіг? Джерела SKELET-info стверджують, що Пинзеник, як мінімум, мав з Жердицьким і Діденко якісь справи, і це настільки сильно не сподобалося Кучмі, що він розірвав з ним свій багаторічний союз. Ось чому Пинзеник не тільки не увійшов в уряд Пустовойтенка, але і незабаром заявив про свою «помірної опозиції» до Кучми (хоча і залишився членом комісії з адміністративної реформи).

Сергій Варіс